Верещинський О.П., кандидат технічних наук
Каталог ТОВ «ОЛИС»2005 р.
Однією з головних умов успіху будь-якого виробництва є його технічне оснащення. Однак у більшості галузей існує безліч прикладів, коли високо оснащені виробництва поступаються місцем на ринку підприємствам з нижчими можливостями саме з технічних причин. До таких галузей нині можна віднести і переробку зерна, де значна частина промислових потужностей систематично простоює. При цьому не секрет, що сільськогосподарське борошномельне виробляє близько половини всього борошна, що виробляється, і крупи. Розглянута ситуація є ілюстрацією з того що технічна політика створюваного чи вже діючого підприємства неспроможна обмежуватися лише рівнем його оснащення. На нашу думку, існує питання формату виробництва, що розуміється як безліч взаємообумовлених технічних елементів (глибина переробки та енергоємність, ширина асортименту та потужність у кожному його секторі, ступінь розвиненості забезпечують комунікацій та рівень управління процесами тощо), пов’язаних у систему єдиними маркетинговими цілями та завданнями. Виходячи з цього, технічна політика має фокусуватися на забезпечення такого формату виробництва, який би найкраще відповідав ринковим перспективам підприємства. Вітчизняна зернопереробка досить довго працює і, мабуть, працюватиме за умов відсутності стабільності. Але найголовніше — це обмеженість реалізації масштабами єдиного по-справжньому надійного партнера — внутрішнього ринку, що насичується. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації структура зернопереробки буде представлена десятком виробництв національного масштабу, які підтримуються за рахунок державних замовлень з корпоративною «прив’язкою» до великих споживачів та цілим рядом виробництв регіонального масштабу, що переважають за сумарними обсягами продукції.
Зернопереробка, з погляду економічної доцільності, тяжіє до місць виробництва зерна, є також місцями розміщення дешевих виробничих площ та робочої сили в. Водночас щодо реалізації своєї продукції такі виробництва націлені на великих міських споживачів. З урахуванням постійного зростання вартості перевезень зазначені тенденції будуть посилюватися. Крім того, створення ефективних зернопереробних виробництв з урахуванням рівня їх технічної складності та капіталомісткості цілком «по зубах» регіонального бізнесу. Тому торгівля в Одесі, наприклад, київським борошном свідчить не так про успіхи київського борошна, як про неквапливість одеського регіонального бізнесу.
Таким чином, завданням переважної кількості підприємств буде забезпечення регіонального лідерства за рівних умов конкуренції. Формат таких виробництв повинен забезпечувати як мінімум: «лавірування» в рамках кількох «сильних» позицій асортименту, строгу мінімізацію витрат енергії та сировини, своєчасну реакцію на зміну кон’юнктури та швидке заповнення товарних категорій, що створюються. Принаймні найближче майбутнє вітчизняного борошномелля проглядається на сьогодні саме так. Зазначений шлях, напевно, буде найбільш природним і раціональним, якщо на догоду чиїмось приватним інтересам силою не будуть нав’язані якісь інші форми.
Розглянемо, які групи діючих виробництв найбільше відповідають певним вище вимогам?
На нашу думку, існуючі млини та крупоцехи відповідно до їх оснащеності можна умовно розділити на три групи:
А. Промислові виробництва, що реалізують складні схеми переробки, потужністю, як правило, понад 100 т/добу;
Б. Виробництва, що проводять переробку за скороченими схемами з використанням промислового обладнання, потужністю в основному до 100т/добу;
В. Млини та крупоцехи малої потужності з індивідуальними схемами та обладнанням.
Підприємства групи А в переважній більшості є спадщиною минулого ладу. Такі виробництва створені на основі схем та обладнання (включаючи і «відтворювані»), розроблених більш ніж півстоліття тому. Разом з тим, моральне і фізичне зношування не є основною перешкодою в їх роботі. Розглянуті підприємства створювалися в іншій політико-економічній обстановці, для досягнення маркетингових цілей, не характерних для ринкових відносин. За свої претензії на ГОСТівську якість та «високий коефіцієнт використання сировини» такі виробництва змушені розплачуватися підвищеною енергоємністю, інерційністю «багатотоннажності», високими експлуатаційними витратами. Причиною зазначеного є надмірна насиченість використовуваних технологій обладнанням, допоміжними засобами та комунікаціями, що є основною негативною рисою тих, що впроваджуються подекуди й досі традиційних рішень.
Виробництва групи В створені в основному після перебудови, але на сьогодні саме вони виробляють більше половини всього борошна та крупи. Міні-виробництвам характерні невеликі капіталовкладення на виробництво, низька вартість переробки та гнучкість, що поки що забезпечує де-не-де їх конкурентоспроможність. Однак переважна більшість таких виробництв є вкрай примітивними схемами, поспішно оснащеними такими ж примітивними машинами, виробленими, як не дивно, здебільшого машинобудівними заводами. Власники таких «потужностей» стикаються з нерозв’язними проблемами виходу, що посилюються в міру насичення ринку, і особливо якості продукції, що характерно кустарним виробництвам. Крім того, більшість підприємств, що розглядаються, перебуває за межею мінімальної продуктивності, що не дозволяє забезпечити організацію та повноцінне ведення технологічного процесу, лабораторного контролю та обліку. Схоже, що формування цілої галузі під назвою «сільськогосподарське борошномелля» пройшло без участі вчених-борошномелів.
Проміжне положення між розглянутими групами підприємств займають порівняно недавно нечисленні виробництва, які створені шляхом «усічення» традиційних схем переробки та укомплектовані вітчизняним та зарубіжним промисловим обладнанням. Досвід експлуатації українськими переробниками таких об’єктів (в тому числі і тих, що вироблені зарубіжними фірмами) показує, що їхні автори не мали достатніх знань та досвіду зі створення подібних виробництв. Побудовані на основі припущень млина та крупоцеху одразу ж вимагали серйозних удосконалень та налагоджень. Тим не менш, зазначені виробництва в більшості випадків вдалося довести до таких співвідношень виходу, енерговитрат та якості, які дають їм суттєві переваги над підприємствами груп А та В.
Проведений аналіз дозволяє розглядати підприємства групи Б як основних претендентів на регіональне лідерство. Разом з тим, велика частина виробництв групи А, які не увійдуть до виробників національного масштабу, а також деякі підприємства групи В, які «переростуть» місцеві ринки, «форматуватимуться» на регіональному рівні. Зазначені процеси спричинять неминучу необхідність технічного переоснащення виробництв груп А та В та дооснащення підприємств групи Б.
Створення виробництв формату, що не існував раніше, шляхом «пристосування» обладнання в рамках не властивих їм схем і вантажопотоків не може бути прогресивним шляхом розвитку. По-справжньому високоефективні виробництва, як виробництва нового формату, вимагають розробки відповідних технологій, схем і устаткування. Цілком справедливо, що така робота повинна проводитись при максимальному використанні вітчизняних та зарубіжних знань та досвіду, аж до використання, де це виправдано, існуючих технологічних рішень та машин.
